ENG Що ми відчували? Якими були наші дії? З ким і про що говорили? Як і багато хто в ці дні, ми повертаємося до чи не найбільшої колективної травми українців, 24 лютого 2022 року, і відчування себе в ній. Чотири роки потому ми попросили друзів і амбасадорів фонду, військових медиків, а також членів команди поділитися спогадами: відтворити власне «напередодні» повномасштабного вторгнення РФ.
Євгенія Кузнєцова, письменниця та перекладачка:
«Ну але ж в Києві нічого не буде?» – питала Євгенія в сестри, сподіваючись почути заспокійливі слова. «Женя, – відповідала вона, – Все поступово стає гірше».
Сестри кілька разів говорили про те, що якщо є «база» поза Україною, а розмови про війну стають все серйозніші, варто хоч на пару тижнів забрати дітей з України. «Скажемо, що просто спонтанні канікули», – пропонувала Євгенії сестра.
«Я була вагітна і почувалась жахливо – розмови про ще двох непростих дітей на додачу до моїх одного з половиною видавались мені непідйомною ношею. І я була з тих дурнуватих людей, які до останнього відмовлялись вірити в поганий сценарій навіть коли сестрі на роботі сказали купити скотч і заклеїти вдома навхрест вікна. Мене сповнювала злість. «Що за маразм? – думала я. – Який скотч?»
Євген Георгієв, лікар, депутат облради, начальник медичного пункту батальйону 54 ОМБр:
Євген – акушер-гінеколог з Бердянська. Каже: до останнього не міг збагнути масштабів подій, які ось-ось почнуться. «Ми з дружиною облаштували в будинку підвал, запаслися продуктами та газовими балонами для приготування їжі. Я намагався завжди тримати бак автомобіля повним», – згадує Євген.
Хвилювався за доньку, яка тоді навчалася в столиці, переконував її приїхати додому. Донька приїхала, але вже за кілька днів вирішила повернутися в Київ. Коли ж «почалося», знову примчала на малу батьківщину – сім’я у повному складі потрапила в окупацію. «Пастка захлопнулася», – коротко коментує Георгієв. Лише за кілька місяців їм усім вдалося виїхати на підконтрольну територію.
«23 лютого було тепло, накрапав дрібний дощ і панувала абсолютна тиша. Ми сиділи з друзями на терасі приватного будинку. Кожен із нас точно відчував: щось невідворотно наближається», – пригадує лікар.
Ольга Малюта, ембріологиня, авторка:
«22 лютого я повернулася з Вроцлава до Києва після святкування Дня народження мами. В аеропорту вже було гнітюче відчуття після новин та промов, що пролунали з Росії», – згадує Ольга.
Вона каже, що як людина, яка начиталася Ювала Харарі з тезою про те, що «епоха голоду, чуми та війн на Землі безслідно минула», не очікувала повномасштабної війни. Гадала, буде загострення на сході України.
Але тривожний наплічник про всяк випадок спакувала. А вже 23 лютого, в лабораторії, ембріологиня з колегами готувала дюари – величезні «термоси», куди вміщується до 80 літрів рідкого азоту. У них мали переміщувати на захід ембріони іноземних пацієнтів.
«Після роботи я приїхала додому пізно і відразу «вирубилась». Навіть не чула перших вибухів. Мене розбудив будильник, і я про все прочитала в робочому чаті. Взяла тривожну валізу і через затори поїхала на роботу – щоб провести заплановані пункції яйцеклітин і в екстреному режимі заморозити весь матеріал лабораторії для евакуації», – розповідає Ольга.
Тетяна Власова, поетка, культурна менеджерка, дружина військового:
«Десь з 21 по 24 лютого я писала підбадьорливі пости у фейсбуці. В повітрі ніби висіло передчуття чогось, і дуже хотілось заспокоїти людей, зібрати їх докупи. Це була ніби моя місія в той час. Загалом, я з дитинства дуже боялась війни. Я виросла з цим страхом. Звісно, готувалась. У нас з чоловіком була заправлена машина, ми зняли готівку, мали тривожну валізку. Ближче до середини лютого вирішили, що залишаємось в Києві», – каже Власова.
Згадує, що дуже переживала за батьків в Луцьку, які ніяк не готувалися. Дзвонила їм, просила зібрати якісь речі та гроші. Як і у багатьох, в Тетяни була думка, що активні бойові дії захоплять лише східні регіони.
«Зранку 24 лютого я прокинулась від телефонного дзвінка о 5 ранку. Я дивилась як виїжджають наші сусіди, а потім підійшла до дзеркала і ніби сказала сама собі: ну що ж, твій найбільший страх здійснився. На диво, була спокійною», – ділиться Тетяна.
Ніна Кравчук, реабілітологиня, старша бойова медикиня 44 ОМБр:
«Ще до повномасштабного вторгнення я була волонтеркою. Тому не сумнівалася, що буде війна. За декілька днів «до» говорила зі своїм німецьким другом про те, що «навчання» біля нашого кордону – ніякі не навчання, а підготовка до реального вторгнення. Але мені не вірили і переконували, що «нічого не буде», – розповідає Ніна.
Попри впевненість, родина не готувалась. «Усього передбачити неможливо. Бак в машині у нас завжди повний, валізи зібрали похапцем. Дітей також ніяк не готували, ми не хотіли тривожити їхній світ», – ділиться військова.
Олександра Дмитренко, полоністка, менеджерка з партнерств БО «БФ Лелека-Україна»:
«За день до вторгнення купила переноску для кішки. Продавчиня ще натякала зберегти чек, щоб «якщо все добре», можна було протягом двох тижнів повернути товар. На жаль, переноска знадобилась», – згадує Олександра.
Весь тиждень «до» дівчина ходила на танцювальні заняття, це допомагало відволіктися від думок про війну. Напередодні 24-го відчуття незворотного не стишувала навіть бачата.
«Ввечері йшла додому після танців набрала подругу, з якою зазвичай спілкуємось лише наживо. Говорили довго. Роздумували, чи щось може статися. Через тиждень подруга з родиною виїжджатиме з окупації, а їхню машину з написом “ДІТИ” обстріляють росіяни. Подруга вижила, але її мама, як і деякі інші люди в машині, – ні», – розповідає Олександра.
Ірина Гук, директорка БО «БФ Лелека-Україна»:
На початку лютого спакувала тривожний рюкзак собі й доньці, якій ще не було двох. Теплий одяг, ліки «від усього», ліхтарик, металевий посуд, трохи готівки, дитячу енциклопедію про тварин, кілька іграшок і улюблені парфуми.
«А ще ми готували дім батьків за 70 км від Києва: бензин, дрова, крупи, тушкованка, мило, корм для собак. Старших дітей чоловіка з бабусею, які не сприймали все серйозно, завчасно вивезли туди. В останній момент мені здалося, що їжі замало. У сусідньому селі я сказала бабці з картоплею на продаж при дорозі: «Я візьму все, що продаєте». З льоху винесла торби картоплі, моркви, цибулі, буряку, банки з салом.
За тиждень до вторгнення вже була у Львові – з дитиною і двома собаками. 23 лютого засинала в крихітній мансарді орендованого дому поряд з донечкою. І наївно сподівалася, що росіян цікавитиме лише Донбас. Що сталося 24-го – не пам’ятаю. Сотні дзвінків і повідомлень. Люди з різних країн хотіли почути чомусь саме від мене що їм робити і як допомогти».